повії панас мирний

Повія читати мирний панас скорочено. Стислий переказ сюжету, опис ключових подій та змісту твору в Бібліотеці УкрЛіб. Стислий переказ, виклад змісту. Надіслати Розповісти Цвірінькнути. Розповідь про трагічну долю української селянської дівчини Христини. Її батько Пилип Притика, повертаючись з міста, куди ходив дістати грошей, щоб заплатити податки, замерзає по дорозі (стоїть зима). Христина ж полюбилася синові місцевого багатія Федору. Батько Федора Грицько Супруненко намагався вижити Христину з матір'ю Пріською з Марянівки, навіть намагався відібрати в них землю. Панас Мирний, Повія (скорочено). Але землю допомогли відстояти їх сусіди — Карпо з Одаркою. Читати скорочено за 2 хвилини →. DOCX. Підійде для сучасних офісних програм. “Повія” Панас Мирний скорочено. Батько Федора Грицько Супруненко намагався вижити Христину з матір’ю Пріською з Марянівки, навіть намагався відібрати в них землю. Але землю допомогли відстояти їх сусіди – Карпо з Одаркою. Читати повний текст твору "Повія" Панаса Мирного онлайн в Бібліотеці української класичної літератури. Завантажити книгу, скачати весь твір у форматах docx, fb2. Повія - Панас Мирний. Роман Панаса Мирного «Повія» — твір величезної художньої вартості, один із найкращих соціально-психологічних романів української літератури XIX ст. Панас Мирний. Повiя. Частина перша. У СЕЛI. Спочатку Панас Мирний створив нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» на основі реальної історії Василя Гнидки – розбійника, який разом із своїми поплічниками вбив цілу сім’ю на Полтавщині. Потім автор створив повість «Чіпка»; перша назва роману – «Пропаща сила». у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» показано життя декількох родів протягом кількох поколінь. Показано як негативні риси характеру головного героя, успадковані від батька та діда, призвели до трагічної смерті безневинних людей та загубленої долі самого Чіпки Варениченка; Нечипор Варениченко – поєднує в собі як і хороші так і негативні риси. Повія. У СЕЛІ. Писар почав читати. Складно, по-писарській була написана бумага, що Загнибіда ще об Миколі договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублів у рік на його, Загнибіди, одежі; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублів за півроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довідавшись об Притичиній смерті, він, Загнибіда, просе. Здесь есть возможность читать онлайн «Панас Мирний: Повiя» весь текст электронной книги совершенно быстро (целиком полную версию). В некоторых случаях присутствует краткое содержание. категория: Классическая проза на русском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале. Библиотека «Либ Кат» — LibCat.ru создана для любителей полистать хорошую книжку и предлагает широкий выбор жанров: Любовные романы фантастика и фэнтези приключения детективы и триллеры эротика документальные научные юмористические анекдоты о бизнесе проза детские. «Повія» Панас Мирний скорочено. Опубліковано: Тесс Нд, 2017-01-01 22:35. Матеріали до уроків. Паспорт твору Панаса Мирного «Повія». Панас Мирний –»симфоніст української прози». (О.Гончар). ПАНАС МИРНИЙ. Панас Мирний (1849 — 1920). Отримати сертифікат. За жанром. Моральні проблеми героїв роману Панаса Мирного „Повія” Розділ 2. Дослідження морально-етичної проблематики у романі „Повія” Панаса Мирного 2.1. Моральні основи українського реалізму у романі „Повія” 2.2. Художній світ села і міста в романі Панаса Мирного „Повія” Висновки. Головна сюжетна лінія – життєвий шлях Христі – наскрізна. Похожие вопросы. Книга «Повія» Панас Мирный. Дане видання пропонує роман «Повія» видатного українського письменника Панаса Мирного (1849—1920), про якого І. Франко сказав: «Свіжий і сильний талан. А можливо просто цей роман і справді потрібно читати в певний період життя. Не в школі точно. Як часто ми, зітхаючи, жаліємося на важкий час, на труднощі з роботою, зарплатнею, відносини з ненависним начальником. «Повія» Панаса Мирного — це психологічний роман, різноплановий за проблематикою та образною палітрою . В центрі твору — проблема тяжкого становища жінки, протиставлення села як осередку чистоти місту як центру розпусти і моральної деградації. Роман є найвідомішим твором автора, написаним у жанрі великої прози, серед яких також «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Книги. Мирный Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні? (скорочена версія переказ). Страница 1. Выбрать главу. 1. 2. 3. 4. « ‹ › » Загрузка. Панас Мирний (1849-1920). І. Польова царівна. Сталося це одного чудового весняного дня. Ясне сонце було тепле й приязне. Роман з народного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Скорочено. Весна. Шляхом до села Пісок йшов молодий чоловік. "Не багатого роду”. Років двадцяти. Знайшов повію та гуляв іноді з нею. Ішов 1848 рік. Повів Максим (який вже став фельдфебелем і мав тепер роту) свій взвід обороняти австрійців від венгрів. Тепер йому було зручніше глибше п,ятерню запустити в московські достачі. Думав про сім,ю. На краю міста була хата ("руїна”). Там жив москаль Терьоха з Меланією. Пили, гуляли, билися, – і була у них донька – Явдошка. «Пові́я» — роман Панаса Мирного. Дві перші частини роману опубліковані в 1883—1884 роках. За життя автора публікувався частинами. Вперше повністю опублікований 1928 року. У цьому романі на тлі широких суспільно-історичних узагальнень зображено трагічну історію життя дівчини-наймички, змальована пореформена дійсність XIX століття — розшарування селянства, зростання нових багатіїв, занепад суспільної моралі. Повія. Панас Мирний. від другої пречистої як почалися доші, та день у день лили — до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже і в себе не приймала. Великими річками-озерами стояла та вода по полях та балках; на проїжджих шляхах такі багна — ні пройти ні проїхати. Не тільки село з селом — сусіди не бачилися одно з другим цілими тижнями; жили, як у неволі. Осіння надвірня робота стала. Коли хто мав клуню — молотив собі потроху, прибирав, що дала за літо кривава праця. Та чи багато тих клунь у Мар'янівці? У зборщика Грицька Супруна — одна; у попа — друга; у пана третя; а в останніх хліб гнив у стогах. І врожай того літа негустий удався; тепер осінь мала й те зогноїти. Боліло хліборобське серце, дивлячись на свої залиті водою токи, на почорнілі, припавші до землі стіжки. У Демиденка у стозі жито росло; у Кнура два стоги миші поточили; зовсім скирти розсунулись, розпались — у гній повернулись. В Остапенка оселя подірчавіла — вода у хату лилася: лгав був сеї осені вкрити, та захопила негода. На людей пішла пошесть: трясці, пропасниці. Заробітку ніякого; грошей немає. У других і хліба пе стало, та ніде й позичити. Біда, кара господня!

Наймали акафисти, служили молебні — ніщо не помогало!

Так було аж до Пилипа. Уночі перед заговінами потягло холодом; у світу випав невеличкий сніжок. Продержало з тиждень морозом — земля заклякла, як кістка. Люди й тому раді: зразу кинулися до хліба. Зягупалії з досвітку до пізньої ночі ціпи між стогами, загарчали лопати на токах — шпарко народ узявсь до роботи!

Через тиждень — замість чорних стогів жовтіли високі ожереди соломи. З хлібом управились, а одвезти у місто на базар або на ярмарок куди — колоть же така — ні з двору! Дехто з гарячих поїхав та й закаявся: той — вола розчахнув, а той — разом пару. Хто мав конячку — ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селі? Мар'янівщани споконвіку хлібороби: віл, а не кінь — сила у польовій роботі. Мар'янівщани кохалися у волах, а не в конях: конем так — поїхати куди, прогулятися, а волом — робити. Шкода скотини, а тут за подушне надавили: овечата, свині, корови — все за безцінь пішло; у волость побрали та там і продали. Народ плакався, бідкався, бо то ж тільки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу?

Усі носи повісили. Одна надія зосталася — Миколаївський ярмарок у місті; там як не продати, то хоч пропадай. Люди надіялись та молились, щоб хоч трохи підкинуло снігом, притрусило дорогу: все ж саньми не те що возом, — і для скотини легше, і набрати більше. На Наума потепліло. Сонце сховалося за зелені хмари; з полудня вітер повіяв; зробилась одлига. Продержало так три дні. Проти Варвари почало мотрошити сніжком; до світу і геть-то його впало. Народ мерщій шарахнув на ярмарок: хто мав скотину — своєю, а хто не мав — упрохувався в сусіди. Всі виїздили та виходили; всякому треба те продати, друге купити. Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусіда й кума. Скинув до його на сани мішечків п'ять жита, один — пшениці та півклунка пшона — увесь лишок, який можна було збути; упросився до кума, та на Варвари раненько й поїхали в город. Виряджала їх сім'я Здорова; виряджала й Пріська, жінка Пилипова, не так стара, як застарена, молодиця; прощалася з ними й дочка Пилипова, Христя — дівка сімнадцяти літ. Пріська наказувала чоловікові солі купити, хоч з півпуда; Христя прохала батька привезти з міста гостинця — хоч перстень, хоч сережки, хоч стьожку яку-небудь. — Гаразд, добре!

Усього навезу! — сміється гірко Пилип, думаючи більше про подушне, за котре вже не раз натякав Грицько Супруненко, ніж про доньчине бажання. Місто від Мар'янівки верстов зо двадцять. Коли удосвіта виїхати, то на обід саме поспінеш. Так вони розлічували; так і в дорогу рушили. Зряику сніжок потроху почав падати, все прибільшуючи та приспоряючи. Було тихо, а то й вітрець рушив — почало колесом сніг крутити. Ік обіду таке схопилось, що світу білого не видно! Не вітер, а буря завіяла, метучи цілі гори снігу по землі, вихорючи немов густу кашу у повітрі. Не стало видно ні неба, ні землі — все то одно непроглядне віхало. аж страшно, аж сумно стало!

Так було з півдня на Варвари і цілий день на Сави. По дворах понавертало такі кучугури, що страшно дивитись; деякі хати зовсім позаносило, позамуровувало. Мар'янівка розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, між густими вербами, лежав ставок. Тепер теї долини й не видно; невеличкі гілячки височезних верб, мов тирчаки бур'яну, визирають з-під снігу, вулиці забиті-заметені; по дворах врівень з хатами стоять страшенні снігові баби, і тільки вітер куйовдить їх гострі голови. У Притики в дворищі, крайньому від царини, — повні хлівці й повіточки снігу, кругом хати, мов сторожів, постановило п'ять баб; з верхів їх вітер рве й перекидає сніг через оселю; а на димарі повикручувало такі кудлаті барани — і не пізнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снігу. На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз — аж кипить, та вітер так і рве, так і несе з землі. Ще такого страшенно холодного дня ніхто не зазнає! Галки на деревах замерзали і, як шматки льоду, падали додолу; горобці по повітках коліли. У церкві, не дивлячись на таке свято, — не дзвонено, не служено: до неї добитися не можна!

Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нічого не зробивши, розійшовся по хатах. Скотина третій день не напована: глибоко водопій занесено, та й сама скотина у тяжкій неволі; з великою силою до неї можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи. Вівці, телята почали гинути. Ще таких два дні — і ні щетини не зостанеться у селі! Справдилася поговірка: "Варвара похвалиться, Сава постелиться, а Микола скує!" Кинулась ранком Пріська вийти э хати — ніяким побитом дверей відчинити!

Замістъ сіней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снігу! А тут ще, як на те — все топливо вийшло, приварку не стало: нічим витопити, ні з чого борщу зварити. На велику силу Пріська з Христею одхилили двері, прогортаючи руками сніг; що не можна було викидати надвір, вигортали у хату. Сніг розтавав; калюжі текли під піл, під піч, під лави; у хаті, як у льоху, стало холодно, вогко. Сяктак двері відчинились. Почали знову вигортати сніг з хати у сіни, з сіней — надвір. Обидві ухоркались, аж піт пройняв. Захист очистили від снігу й закрили плетеним засіком, що порожній стояв у кутку. Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидіти ж у нетопленій хаті!!

Христя, молодша, кинулась було — та й пірнула з головою в снігу. Пріська стала рятувати; піднявся крикгук. З сусідніх дворів те ж саме чулося: і там було не краще. Посеред улиці хтось кричав, лаявся. хтось десь реготався. І сміх, і лихо. Насилу Христя вилізла з кучугури, та знову кинулась — і знову зав'язла. — Ні, не так, — каже Пріська. — Возьмімо ночви та ночвами виносимо!

УЗЯЛИ ночви. Кругом хати був вільний проход; поміж бабами ще виднілись просвіти; у просвіти носили сніг, закидали їх. Не забарилася снігова стіна вирости кругом хати. Насилу добилися до соломи. Ряден з п'ять її утягла Христя у хату. Пріська зовсім вибилась з сили, лежала на полу та стогнала. Топлива добули; треба б у погріб добитись. Попробувала знову Христя — ні, не сікайся!

— Та хай йому, тому погребові! Ще трохи там зосталося буряків — зваримо борщ; пшоно теж е — буде на кашу, — рішила Пріська. — Що картоплі нема, то сількісь уже! — І димар занесло. Оце лихо! — тільки що сказала Христя, як з грюком ціла копиця снігу посунулася на припічок. Христя мерщій винесла його у сіни. Дим почав клуботатись над припічком, шукав проходу; снігу ще кинуло З димаря; це зразу сіпнуло його угору. Слава богу!

Солома запалала жаркоясно. Поки Пріська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви. Швидка ця Христя, золоті в неї руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пішло по хаті. А надворі знову розходилося таке, що лихо! Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зелені вони та непривітні обложили все небо. Вітер з години на годину дужчав, рвав сніг з землі, крутив його на всі боки, вихорив на всі сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтіло оселею, жалібно співало у димарі. Добре тому, хто тепер дома, в теплій господі! А ті, що в полі, в дорозі. Серце Прісьчине пило. Вона сьогодні ждала Пилипа. Певно, він зранку рушив. Не дай, господи, не доб'ється до пристановища?

Занесе-закида зовсім снігом, душу заморозить навіки. Пріська ледве ходила по хаті, бліда, хмура, і все стогнала. Довго не обідали, все дожидали — ось-ось над'їде. І пообідали — Пилипа не було. Уже стало й вечоріти — немає. Невеселі думки турбували Прісьчину голову. Пріська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце. Буря рвонула, аж затріщала оселя у хаті, загуркотіло у вікна, заголосило в димарі, тонко та жалібно, аж в серці у Пріськи похолонуло. Ніч спустилася на землю, сіра, непривітна ніч. У вікна, крізь намерзлі шибки, ледве-ледве пробивався світ; по кутках у хаті зступилися тіні; густий морок окрив її всю. Христя засвітила невеличкий каганець і постановила його на комині. Підсліпо, чадіючи на всю хату, горів його гніт; вітер ходив по хаті; сизий світ коливавсь на всі боки, мов перед смертю чоловік водив померклими очима. Христя глянула на матір і злякалася: жовта, аж чорна, сиділа вона на полу, підобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо — важко опустилась на груди; очіпок, підбившись угору, посунувся набік; сірі пасма волосся висіли з-під його, мов посохле бадилля; довга тінь від неї гойдалася на помокрілій стіні. Книга: Панас Мирный «Повія» •Видання підготовленеінститутом літератури ім. Т. Шевченка•Збільшений формат, сучасний дизайн Роман, який хочеться читати і перечитувати! Твір величезної художньої вартості, один із найкращих соціально-психологічних романів української літератури XIX століття!

Нужда та переслідування місцевих багатіїв женуть красуню Христину з рідного села на заробітки в місто. Другие книги автора: Книга Описание Год Цена Тип книги Гулящая Роман "Гулящая" - творческая вершина классика украинской литературы Панаса Мирного. Основой произведения послужила трагическая история крестьянской девушки Христи, которую обстоятельства толкнули на… — Вита, (формат: 84x108/32, 528 стр.) Подробнее. 1994 430 бумажная книга Гулящая Москва, 1957. Государственное издательство художественной литературы. Издательский переплет. Сохранность хорошая. Перевод с украинского Е. Егорова. Главная тема романа "Гулящая" - противоречие… — Государственное издательство художественной литературы, (формат: 84x108/32, 576 стр.) Подробнее. 1957 260 бумажная книга Гулящая В глухой деревушке, затерявшейся на просторах Российской империи, словно весенний цветок расцвела девичья краса Христины. А это дар, но дар нелегкий и опасный. Красивую девушку подстерегают тысячи… — Public Domain, электронная книга Подробнее. электронная книга Гулящая Роман "Гулящая" - творческая вершина классика украинской литературы Панаса Мирного (1849-1920). Основой произведения послужила трагическая история крестьянской девушки Христи, которую обстоятельства… — Художественная литература. Москва, (формат: 60x90/16, 463 стр.) Подробнее. 1990 430 бумажная книга Панас Мирный. Избранные произведения Москва, 1953 год. Гослитиздат. Издательский переплет. Сохранность хорошая. Сборник выдающегося классика украинской литературы Панаса Мирного включает роман "Разве ревут волы, когда ясли полны?", а… — Государственное издательство художественной литературы, (формат: 60x92/16, 762 стр.) Подробнее. 1953 420 бумажная книга Пов i я От издателя:Творчество Панаса Мирного принадлежит к самым драгоценным сокровищам классического литературного наследства украинского народа — (формат: 84x108/32 ( Панас Мирный. Пана́с Ми́рный (укр. Панас Мирний, наст. имя — Афанасий Яковлевич Рудченко, укр. Панас Якович Рудченко ; 13 мая 1849, Миргород — 28 января 1920, Полтава) — украинский писатель, драматург. Общественный деятель. Содержание. Биография. Молодость. Афанасий (укр. Панас) Яковлевич Рудченко родился 13 мая 1849 года в семье бухгалтера уездного казначейства в г. Миргороде на Полтавщине. После нескольких лет обучения в Миргородском приходском, а затем в Гадячском уездном училище четырнадцатилетний мальчик идёт работать. Чиновничья служба Рудченко началась в 1863 году в Гадячском уездном суде. В следующем году переходит на работу в уездное казначейство помощником бухгалтера, а позднее, после краткого пребывания в Прилуках, занимает такую же должность в Миргородском казначействе. На первые 8 лет работы чиновником приходятся его первые литературные опыты, а также сбор фольклорного материала (часть собранных материалов позднее опубликовал его брат, писавший под псевдонимом Иван Билык, в сборниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) и «Чумацкие народные песни» (1874)). Начало литературной деятельности. Именно в это время он начинает пробовать силы в литературе, причём примером для него служит старший брат Иван, уже с начала 1860-х годов публиковавший свои фольклорные материалы в «Полтавских губернских ведомостях», в «Основе», а позднее издавший отдельные сборники сказок и песен, переводил на украинский язык рассказы Тургенева, выступал в львовском журнале «Правда» с критическими статьями. Первые произведения — стихотворение «Україні» («Украине») и рассказ «Лихий попутав» («Бес попутал»), подписанные псевдонимом Панас Мирний, опубликованы за рубежом, во львовском журнале «Правда» в 1872 году. Несмотря на то, что в 1870 — 1880-х годах писатель много написал, его произведения остались неизвестными широкой публике на Украине в связи с цензурными преследованиями украиноязычной литературы. Почти все они появились за рубежом. Так, в 1874 году в журнале «Правда» были опубликованы очерк «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» и рассказ «П’яниця», а в 1877 году в Женеве появляется повесть «Лихі люди». Ещё в 1875 году в соавторстве с братом Иваном Билыком закончена работа над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», который был передан в цензуру, однако в связи с так называемым Эмским указом 1876 году в России это произведение опубликовано не было и впервые появилось в Женеве в 1880 году. Только с середины 1880-х годов произведения Панаса Мирного начинают публиковать на Украине на страницах альманаха «Рада», который издавал М. Старицкий в 1883 — 1884 годах, публикуются первые две части романа «Повія» и два рассказа из цикла «Як ведеться, так і живеться». В 1886 году в Киеве выходят сборник произведений писателя «Збираниця з рідного поля» и комедия «Перемудрив». Одновременно Панас Мирний продолжает выступать с публикациями в галицких (в Австро-Венгрии) сборниках и журналах, где публикуются такие его произведения, как «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», вольный перевод «Дума про військо Ігореве». Общественная деятельность. Не афишируя свою литературную деятельность, Мирный активно принимал участие в общественной деятельности. В молодости был связан с революционном кружком «Унія» в Полтаве, при обыске у него нашли запрещённые издания, однако последствий это событие для него не имело. Панас Мирный поддерживал тесные связи со многими известными деятелями украинской культуры — Н. Лысенко, М. Старицким,. Карпенко-Карым, М. Кропивницким, М. Коцюбинским, Л. Украинкой, М. Заньковецкой,. Билиловским, Жарко. Как член комиссии городской думы он принимает активное участие в сооружении памятника Ивану Котляревскому в Полтаве. После издания царского манифеста в 1905 году Панас Мирный выступает с публикациями, в которых призывает к равноправию женщин. Сотрудничает с журналом «Рідний край», который начал издаваться в Полтаве в 1905 году. В ряде своих произведений («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») комментирует революционные события. Когда в 1914 было запрещено отмечать 100-летний юбилей Шевченко, писатель в статье, написанной по этому поводу, высказал глубокий протест и возмущение действиями царской власти. Уже в 1915 году полиция начала розыск «политически подозрительной личности» Панаса Мирного. Панас Мирный никогда не раскрывал своего псевдонима, не желая, чтобы его писательская деятельность испортила его карьеру, поэтому личность П. Мирного осталась для властей неизвестной. После революции 1917 года Мирный поддержал Центральную раду, а позднее Петлюру. Упоминание об этом содержалось в изданной в 1930-е годы «Литературной энциклопедии», однако позднее советская критика изображала Мирного сторонником Советской власти, при которой он, несмотря на возраст, работал в Полтавском губфинотделе. Повія. «Повія» Панаса Мирного – це психологічний роман, різноплановий за проблематикою та образною палітрою . В центрі твору – проблема тяжкого становища жінки, протиставлення села як осередку чистоти місту як центру розпусти і моральної деградації. Роман є найвідомішим твором автора, написаним у жанрі великої прози, серед яких також «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». читайте онлайн полную версию книги «Повія» автора Панас Мирний на сайте электронной библиотеки MyBook.ru. Скачивайте приложения для iOS или Android и читайте «Повія» где угодно даже без интернета. Отзывы на книгу «Повія» Дуже-дуже важка книга. Колись у школі вона далась мені легше. Набагато. Мабуть, з роками починаєш більше проникатися несправедливістю і співчувати людським поневірянням. А можливо просто цей роман і справді потрібно читати в певний період життя. Не в школі точно. Як часто ми, зітхаючи, жаліємося на важкий час, на труднощі з роботою, зарплатнею, відносини з ненависним начальником. Нам вічно чогось не вистачає до ідеалу. Як то кажуть- копійки до карбованця. Купили черевички, не вистачило на шубку, скопили на шубку, зносились черевички. Замкнуте коло… Але ось такі романи приземляють. Примушуть по-іншому подивитись на своє життя. Доля української дівчини з простої родини не просто вражає, - приголомшує. Жила біля батька та матері, хоч і бідно, та все ж біля рідних людей, хоч якийсь захисток. Вродою вдалася, біле личко, чорні брови притягували парубків. Зокрема сина багатія. Не тільки задивлявся він на Христю, а покохав всім серцем. Їй би відповісти взаємністю, можливо б і не сталося біди. Та батько Федора і чути не хотів про таку невістку, і сама Христя не тягнулася до хлопця. А тут ще й батько згинув в дорозі. Не до кохання дівчині. Прийдеться йти в найми, відробляти батькові борги. З господині в прислугу- не дуже то весело. Особливо, якщо господар має на тебе свої види. Ой згубила краса Христю. Та й не тільки ії. Скільки таких зневірених, обманутих, знівечених долею згинули десь під чужими заборами серед байдужих людей. Так. Був у неї вибір. Могла не кидатися в обійми гарненького панича. Працювати і далі, нести свій хрест. Та вона ж молода була, прагнула кохання, довіряла. А він був такий улесливий. Говорив солодко, обнімав міцно. Не витримало дівоче серце, здалося. Хто ж знав, що кохання теє несправжнім було. Що панові дівчина ніби і не забавкою була, та своя сорочка ближче до тіла, коли запахло шмаленим. Повія. То справді так. Розвіяла своє життя, розтратила молодість, загубила дівоцьку цноту. Заради чого? Для кого? Змарнувала Христя всі свої мрії. Не так вона бачила своє майбутнє. Як важко було читати про ії падіння, про те, якою страшною вона стала, калікою жебрачкою, злидаркою. «Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає - тодi i свято не в свято!» Ось таким і було життя Христі. Щастя злегка промайнуло і зникло, а потім вічна туга і печаль. Роман цікавий тим, що докладно описує побут селян середини 19 століття. Одяг, їжа, підготовка і святкування релігійних свят, колядки. Змальоване і життя паничів в місті, вврніше середньго класу. Їхнє відношення до прислуги, буденне життя. Зачеплена тема кріпацтва, а саме - звільнення селян від нього. Не завжди це було «во благо», бо люди опинялися на волі без копійки, без господарства. І що з цією волею робити для багатьох була ціла трагедія. Автор уміло поєднав драму Христі і драму тогочасного суспільства. Колоритний, яскравий, «чіпляючий» твір. Очень-очень тяжелая книга. Когда-то в школе она далась мне более легко. Намного. По-видимому, с годами начинаешь больше проникаться несправедливостью и сочувствовать человеческим страданиям. А может просто этот роман и правда нужно читать в определенный период жизнь. Не в школе точно. Как часто мы, вздыхая, жалуемся на тяжёлое время, на трудности с работой, зарплатой, отношения с ненавистным начальником. Нам вечно чего-то не хватает к идеалу. Как говорится: «Копейки к рублю». Купили ботиночки, не хватило на шубку, скопили на шубку, сносились ботиночки. Замкнутый круг. Но вот такие романы приземляют. Заставляют по-другому посмотреть на свою жизнь. Судьба украинской девушки из простой семьи не просто поражает, - ошеломляет. Жила возле отца и матери, хоть и бедно, а всё же около родных людей, хоть какая-то защита и убежище. Красотой удалась. Белое личико и чёрные брови притягивали парней. В частности сына богатея. Не только заглядывался он на Христю, а полюбил всем сердцем. Ей бы ответить взаимностью, возможно бы и не случилось беды. Но отец Фёдора и слышать не хотел о такой невестке, да и сама Христя не тянулась к парню. А тут еще и отец замёрз в дороге. Не до любви девушке. Придется идти в работы по найму, отрабатывать отчие долги. Из хозяйки в прислугу- не очень то весело. Особенно, если хозяин имеет на тебя свои виды. Ох, погубила красота Христю. Да и не только её. Сколько таких разуверенных, обманутых, изуродованных судьбой погибли где-то под чужими сборами среди безразличных людей. Да. Был у нее выбор. Могла не бросаться в объятия хорошенького паныча. Работать и дальше, нести свой крест. Но она же молодая была, хотела любви, доверяла. А он был такой льстивый. Говорил сладко, обнимал крепко. Не выдержало девичье сердце, сдалось. Кто же знал, что любовь та ненастоящей была. Вроде бы и былане игрушкой, но своя рубашка господину ближе к телу оказалась, когда запахло жареным. Гулящая. Это и правда так. Развеяла свою жизнь, растратила молодость, потеряла девичью добродетель. Ради чего? Сгубила Христя все свои мечты. Не так она видела свое будущее. Как трудно было читать о её падении, о том, какой страшной она стала, калекой и нищенкой. "Весело проходит праздник при счастье, при достатках, а когда горе налегло на душу, когда тоска за сердце кусает - тода и праздник не в праздник"! Вот таким и была жизнь Христи. Счастье слегка промелькнуло и исчезло, а потом вечная тоска и печаль. Роман интересен тем, что обстоятельно описывает быт крестьян середины 19 века. Одежда, еда, подготовка и празднование религиозных праздников, колядки. Изображена и жизнь панычей в городе, вернее середньго класса. Их отношение к прислуге, будничная жизнь. Зацеплена тема крепостничества, а именно - освобождение крестьян от него. Не всегда это было "во благо", потому что люди оказывались на свободе без копейки, без хозяйства. И что с этой свободой делать для многих была целая трагедия. Автор умело соединил драму Христи и драму тогдашнего общества. Колоритное, яркоею цепляющее произведение. Повія. В історію української літератури Панас Мирний увійшов як майстер психологічної прози. Одним з кращих його творів вважається роман «Повія» про трагічну долю бідної селянської дівчини Христі. Нужда та переслідування місцевих багатіїв женуть Христю з рідного села на заробітки в місто. Але й там вона не знаходить щастя – знов насильство, підлість, брехня, що завдають їй болю і страждань, штовхають у прірву… читайте онлайн полную версию книги «Повія» автора Панас Мирний на сайте электронной библиотеки MyBook.ru. Скачивайте приложения для iOS или Android и читайте «Повія» где угодно даже без интернета. Отзывы на книгу «Повія» Дуже-дуже важка книга. Колись у школі вона далась мені легше. Набагато. Мабуть, з роками починаєш більше проникатися несправедливістю і співчувати людським поневірянням. А можливо просто цей роман і справді потрібно читати в певний період життя. Не в школі точно. Як часто ми, зітхаючи, жаліємося на важкий час, на труднощі з роботою, зарплатнею, відносини з ненависним начальником. Нам вічно чогось не вистачає до ідеалу. Як то кажуть- копійки до карбованця. Купили черевички, не вистачило на шубку, скопили на шубку, зносились черевички. Замкнуте коло… Але ось такі романи приземляють. Примушуть по-іншому подивитись на своє життя. Доля української дівчини з простої родини не просто вражає, - приголомшує. Жила біля батька та матері, хоч і бідно, та все ж біля рідних людей, хоч якийсь захисток. Вродою вдалася, біле личко, чорні брови притягували парубків. Зокрема сина багатія. Не тільки задивлявся він на Христю, а покохав всім серцем. Їй би відповісти взаємністю, можливо б і не сталося біди. Та батько Федора і чути не хотів про таку невістку, і сама Христя не тягнулася до хлопця. А тут ще й батько згинув в дорозі. Не до кохання дівчині. Прийдеться йти в найми, відробляти батькові борги. З господині в прислугу- не дуже то весело. Особливо, якщо господар має на тебе свої види. Ой згубила краса Христю. Та й не тільки ії. Скільки таких зневірених, обманутих, знівечених долею згинули десь під чужими заборами серед байдужих людей. Так. Був у неї вибір. Могла не кидатися в обійми гарненького панича. Працювати і далі, нести свій хрест. Та вона ж молода була, прагнула кохання, довіряла. А він був такий улесливий. Говорив солодко, обнімав міцно. Не витримало дівоче серце, здалося. Хто ж знав, що кохання теє несправжнім було. Що панові дівчина ніби і не забавкою була, та своя сорочка ближче до тіла, коли запахло шмаленим. Повія. То справді так. Розвіяла своє життя, розтратила молодість, загубила дівоцьку цноту. Заради чого?

Вот таким и была жизнь Христи. Счастье слегка промелькнуло и исчезло, а потом вечная тоска и печаль. Роман интересен тем, что обстоятельно описывает быт крестьян середины 19 века. Одежда, еда, подготовка и празднование религиозных праздников, колядки. Изображена и жизнь панычей в городе, вернее середньго класса. Их отношение к прислуге, будничная жизнь. Зацеплена тема крепостничества, а именно - освобождение крестьян от него. Не всегда это было "во благо", потому что люди оказывались на свободе без копейки, без хозяйства. И что с этой свободой делать для многих была целая трагедия. Автор умело соединил драму Христи и драму тогдашнего общества. Колоритное, яркоею цепляющее произведение. Повія. Панас Мирний. Дане видання пропонує роман «Повія» видатного українського письменника Панаса Мирного (1849—1920), про якого І. Франко сказав: «Свіжий і сильний талант». Своє творче покликання Панас Мирний визначив ще в юності, записавши в «Щоденнику»: «. хочу показати безталанну долю житія людського, високую його душу, тепле серце». Мети він досяг в одному зі своїх кращих творів. Розрахована на школярів, вчителів, студентів-філологів, усіх, хто цікавиться творчістю Панаса Мирного. Лучшая рецензия на книгу. Восхитительно. Прекрасный образец книги в так любимом мной жанре реализма. Замечательный образный язык, выразительные герои, яркие описания природы и быта. Книга рассказывает о судьбе девушки Христи из бедной семьи, выросшей в селе и после смерти отца отправленной работать в город. Собственно, уже из названия книги можно сделать вывод о том, какая жизнь поджидает Христю, и то, чем книга закончилась, тоже не стало для меня сюрпризом - что-то такое я почему-то и предполагала. Тут можно много рассуждать о том, кто виноват, но я не буду. Конечно, много нехороших людей попалось девушке на жизненном пути, но и сама она вела себя не всегда так, как следовало, и были ситуации, когда можно было поступить не так, а иначе. Но получилось так, как получилось, и книга произвела на меня большое… С середины 1880-х годов произведения Панаса Мирного начинают публиковать на Украине на страницах альманаха «Рада», который издавал М. Старицкий. В 1883—1884 годах впервые публикуются первые две части романа «Повія». Подробнее о книге. Читала книгу с интересом. Автор очень хорошо показывает жизнь людей, их обычаи и порядки. Панас Мирный показывает читателю, всю красоту нашего мира, з добрыми людьми так и с злыми и завистниками. Я даже предположить не могла, что эта книга вызовет у меня бурю эмоций, и оставит после себя положительные впечатления. Рекомендую прочитать. 5 Христя - так же трагична, как и красива. Вот отменили крепостное право и вот она, казалось бы, свобода. А как ей пользоваться непонятно. Эта книга об отношениях людей, о понимании и сострадании. Об осознании себя и о распаде личности. О надежде, что ещё осталось в этом мире своё. Антизолушка? Христя красивая молодая девушка оказалась в притиснении от соседа из-за того, что понравилась его сыну. А она этим парнем не сильно-то и интересовалась. Но папаша все равно, через козни и обман, способствуют отсылке Христи в город услуживать. Что теперь ей делать в городе? Как там?

Христя знакомится с разными людьми и никто не может однозначно сказать где лучше?

В селе или в городе?

Ещё есть красивая природа, уникальный быт, празники, гуляния, наряды. 4 Слишком. Я люблю трагичные истории. Не считайте меня жестокой, но порой хочется проникнуться чужими страданиями. Впрочем, "Гулящая" стала для меня своего рода символом перерыва в таких желаниях. Нет выхода. Нет пути. Нет возможностей. И даже нет жалости. Книга про страдания, которые прикрывают будущую пустоту. Хорошо, что то время прошло. пишу я с оттенком недоверия к настоящему и будущему 5 Така драматична укрліт. Не раз запитувала себе: "Чому українська література така трагічна?" Одні покритки, повії, пани, кріпаки. Список можна довго продовжувати. Особливо таких персонажів любить Панас Мирний, класик вітчизняного реалізму. Згадаймо, хоча б його роман-епопею "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Не менш драматичний роман "Повія" того ж автора. "Повія" вважається одним із кращих романів українського реалізму. До того ж тема обрана Панасом Мирним на той час ще була нерозкрита в белетристиці. Сюжет класичний. Вродлива дівчина з села не без допомоги чоловіків, які її оточують, стає на слизьку дорогу, з якої вже не зійде. Місто перетворює її на повію, заковтує її в себе, як комаху. Символічно, наприкінці твору вона п'яна повертається до села в люту хуртовину, але на її прохання двері не відчиняють.… Я, честно сказать, не очень люблю книги, в которых жизнь бьет героев ключом по голове, а они бесконечно терпят, а то и смакуют свои горести. И хотя герои этой книги как раз из такой категории, роман Панаса Мирного мне понравился. Его можно сравнивать с шедеврами мировой литературы. Сюжет как у Диккенса, язык как у Толстого и Тургенева, а в целом - очень самобытное, неповторимое произведение. Во всей "красе" представлена тяжелая жизнь незащищенных слоев населения: вдовы, сироты, женщины, нищие крестьяне. Очень колоритно показан разгул чиновничьего произвола - взяточничество, казнокрадство, кумовство, бесстыдство и снобизм. Живописные описания природы, в лучших традициях классики, оттеняющие душевное состояние героев. Суть: речь пойдёт о второй половине 19 века, когда отмена крепостного права уже была на носу, когда в сёлах мужики по выходным уезжали из своей хаты на ярмарку, их жёны вели хозяйство, а дочери потихоньку (а порой и в открытую) заглядывались на панычей. О том, как ты, ладная да гладкая, впервые попадёшь в город в услужение к пановьям, да и затянет тебя городская суета, и деревня своя уже не мила. А твою хату тем временем переделают в шинок, да и зачем, казалось бы, она теперь тебе, когда у тебя в городе намечается красивая жизнь с панычем. Книга - прекрасна. Язык автора - как приятный бонус. Как будто читаешь Гоголя, только в драматичном и порой ужасающем ключе. История Христи стара как мир и повторяется постоянно, с незначительными вариациями. Всегда люди будут легкомысленно тянуться… 3 Тяжёлая жизнь. Тяжёлая судьба. Когда оно было, крепостное право. Чего только не изменилось в жизни, а человеческая душа осталась без изменений - потёмки. И сейчас также. Муж дурак - соседка виновата, сын дурак - соседка виновата, дочь нормально родить не может - тоже соседка виновата, сглазила. А сколько абортов было, какие противозачаточные принимали, какие гены - неважно. Главное, чтобы соседка была виновата. Тогда и жить веселей, никакой ответственности, легко на душе. Героиню, конечно жалко. Особенно в первый период её жизни - на селе. Здесь от неё ничего не зависит. Смерть отца, смерть матери, преследования богача сельского, обвинения в убийстве, в колдовстве. Второй период - в городе. Тоже понять можно. Мечты о хорошей жизни, надежды на лучшее, жажда любви. Но далее - пережив предательство, хлебнув грязи и… Насколько сильно я люблю книги о бедняках, настолько же не люблю украинскую классическую литературу за то, как отвратительно в ней показана бедность народа. Почему бедняки других стран описываются совсем иначе, почему они могут вызвать абсолютно разную палитру эмоций, а украинские селяне ничего не вызывают, кроме щемяще-скребущей пустоты? Вопрос риторический. Данный роман заинтересовал меня поднятой темой – судьба девушки в украинской глубинке. И книга меня приятно удивила, в какой-то момент я понял, что нашел абсолютно нетипичное произведение украинского классика, ведь вся школьная программа – скука смертная. Были довольно интересные моменты, например: девушку могут посчитать ведьмой, если в нее влюбляется парень; женщина сорока лет считается старой бабкой; рукоприкладство мужа по… Повія - Панас Мирний. Роман Панаса Мирного «Повія» — твір величезної художньої вартості, один із найкращих соціально-психологічних романів української літератури XIX ст. Панас Мирний. Повiя. Ще та­кої зи­ми лю­тої та ска­же­ної лю­ди не заз­на­ють!

Осiнь бу­ла до­що­ва: вiд дру­гої пре­чис­тої як по­ча­ли­ся до­шi, та день у день ли­ли - до са­мо­го Пи­ли­па. Зем­ля так наб­ра­ла­ся во­ди, що вже i в се­бе не прий­ма­ла. Ве­ли­ки­ми рiч­ка­ми-озе­ра­ми сто­яла та во­да по по­лях та бал­ках; на проїжджих шля­хах та­кi баг­на - нi прой­ти нi проїха­ти. Не тiльки се­ло з се­лом - су­сi­ди не ба­чи­ли­ся од­но з дру­гим цi­ли­ми тиж­ня­ми; жи­ли, як у не­во­лi. Осiн­ня над­вiр­ня ро­бо­та ста­ла. Ко­ли хто мав клу­ню - мо­ло­тив со­бi пот­ро­ху, при­би­рав, що да­ла за лi­то кри­ва­ва пра­ця. Та чи ба­га­то тих клунь у Мар'янiв­цi?

У збор­щи­ка Грицька Суп­ру­на - од­на; у по­па - дру­га; у па­на тре­тя; а в ос­тан­нiх хлiб гнив у сто­гах. I вро­жай то­го лi­та не­гус­тий удав­ся; те­пер осiнь ма­ла й те зог­ноїти… Бо­лi­ло хлi­бо­робське сер­це, див­ля­чись на свої за­ли­тi во­дою то­ки, на по­чор­нi­лi, при­пав­шi до зем­лi стiж­ки. У Де­ми­ден­ка у сто­зi жи­то рос­ло; у Кну­ра два сто­ги ми­шi по­то­чи­ли; зов­сiм скир­ти роз­су­ну­лись, роз­па­лись - у гнiй по­вер­ну­лись. В Ос­та­пен­ка осе­ля по­дiр­ча­вi­ла - во­да у ха­ту ли­ла­ся: лгав був сеї осе­нi вкри­ти, та за­хо­пи­ла не­го­да. На лю­дей пiш­ла по­шесть: тряс­цi, про­пас­ни­цi… За­ро­бiт­ку нi­яко­го; гро­шей не­має. У дру­гих i хлi­ба пе ста­ло, та нi­де й по­зи­чи­ти. Бi­да, ка­ра гос­под­ня!

Най­ма­ли ака­фис­ти, слу­жи­ли мо­леб­нi - нi­що не по­мо­га­ло! Так бу­ло аж до Пи­ли­па. Уно­чi пе­ред за­го­вi­на­ми по­тяг­ло хо­ло­дом; у свi­ту ви­пав не­ве­лич­кий снi­жок. Про­дер­жа­ло з тиж­день мо­ро­зом - зем­ля зак­ляк­ла, як кiст­ка. Лю­ди й то­му ра­дi: зра­зу ки­ну­ли­ся до хлi­ба. Зя­гу­па­лiї з дос­вiт­ку до пiзньої но­чi цi­пи мiж сто­га­ми, за­гар­ча­ли ло­па­ти на то­ках - шпар­ко на­род узявсь до ро­бо­ти! Че­рез тиж­день - за­мiсть чор­них сто­гiв жов­тi­ли ви­со­кi оже­ре­ди со­ло­ми. З хлi­бом уп­ра­ви­лись, а од­вез­ти у мiс­то на ба­зар або на яр­ма­рок ку­ди - ко­лоть же та­ка - нi з дво­ру!

Дех­то з га­ря­чих поїхав та й за­ка­яв­ся: той - во­ла роз­чах­нув, а той - ра­зом па­ру. Хто мав ко­няч­ку - ще сяк-так, во­зив пот­ро­ху. Та чи ба­га­то ж тих ко­ней у се­лi? Мар'янiв­ща­ни спо­кон­вi­ку хлi­бо­ро­би: вiл, а не кiнь - си­ла у польовiй ро­бо­тi. Мар'янiв­ща­ни ко­ха­ли­ся у во­лах, а не в ко­нях: ко­нем так - поїха­ти ку­ди, про­гу­ля­ти­ся, а во­лом - ро­би­ти. Шко­да ско­ти­ни, а тут за по­душ­не на­да­ви­ли: ове­ча­та, сви­нi, ко­ро­ви - все за без­цiнь пiш­ло; у во­лость поб­ра­ли та там i про­да­ли… На­род пла­кав­ся, бiд­кав­ся, бо то ж тiльки пер­шу по­ло­ви­ну зап­ла­че­но; з чо­го ж взя­ти на дру­гу? Усi но­си по­вi­си­ли. Од­на на­дiя зос­та­ла­ся - Ми­ко­лаївський яр­ма­рок у мiс­тi; там як не про­да­ти, то хоч про­па­дай. Лю­ди на­дi­ялись та мо­ли­лись, щоб хоч тро­хи пiд­ки­ну­ло снi­гом, прит­ру­си­ло до­ро­гу: все ж саньми не те що во­зом, - i для ско­ти­ни лег­ше, i наб­ра­ти бiльше… На На­ума по­теп­лi­ло. Сон­це схо­ва­ло­ся за зе­ле­нi хма­ри; з по­луд­ня вi­тер по­вi­яв; зро­би­лась од­ли­га. Про­дер­жа­ло так три днi. Про­ти Вар­ва­ри по­ча­ло мот­ро­ши­ти снiж­ком; до свi­ту i геть-то йо­го впа­ло. На­род мер­щiй ша­рах­нув на яр­ма­рок: хто мав ско­ти­ну - своєю, а хто не мав - уп­ро­ху­вав­ся в су­сi­ди. Всi виїзди­ли та ви­хо­ди­ли; вся­ко­му тре­ба те про­да­ти, дру­ге ку­пи­ти. Упросився й Пи­лип При­ти­ка до Кар­па Здо­ра, сво­го су­сi­да й ку­ма. Ски­нув до йо­го на са­ни мi­шеч­кiв п'ять жи­та, один - пше­ни­цi та пiвк­лун­ка пшо­на - увесь ли­шок, який мож­на бу­ло збу­ти; уп­ро­сив­ся до ку­ма, та на Вар­ва­ри ра­ненько й поїха­ли в го­род. Ви­ряд­жа­ла їх сiм'я Здо­ро­ва; ви­ряд­жа­ла й Прiська, жiн­ка Пи­ли­по­ва, не так ста­ра, як зас­та­ре­на, мо­ло­ди­ця; про­ща­ла­ся з ни­ми й доч­ка Пи­ли­по­ва, Хрис­тя - дiв­ка сiм­над­ця­ти лiт. Прiська на­ка­зу­ва­ла чо­ло­вi­ко­вi со­лi ку­пи­ти, хоч з пiв­пу­да; Хрис­тя про­ха­ла батька при­вез­ти з мiс­та гос­тин­ця - хоч перс­тень, хоч се­реж­ки, хоч стьожку яку-не­будь… - Гаразд, доб­ре! Усього на­ве­зу! - смiється гiр­ко Пи­лип, ду­ма­ючи бiльше про по­душ­не, за кот­ре вже не раз на­тя­кав Грицько Суп­ру­нен­ко, нiж про доньчи­не ба­жан­ня. Мiсто вiд Мар'янiв­ки верс­тов зо двад­цять. Ко­ли удос­вi­та виїха­ти, то на обiд са­ме пос­пi­неш. Так во­ни роз­лi­чу­ва­ли; так i в до­ро­гу ру­ши­ли. Зря­ику снi­жок пот­ро­ху по­чав па­да­ти, все при­бiльшу­ючи та прис­по­ря­ючи. Бу­ло ти­хо, а то й вiт­рець ру­шив - по­ча­ло ко­ле­сом снiг кру­ти­ти. Iк обi­ду та­ке схо­пи­лось, що свi­ту бi­ло­го не вид­но! Не вi­тер, а бу­ря за­вi­яла, ме­ту­чи цi­лi го­ри снi­гу по зем­лi, ви­хо­рю­чи не­мов гус­ту ка­шу у по­вiт­рi. Не ста­ло вид­но нi не­ба, нi зем­лi - все то од­но неп­рог­ляд­не вi­ха­ло… аж страш­но, аж сум­но ста­ло! Так бу­ло з пiвд­ня на Вар­ва­ри i цi­лий день на Са­ви. По дво­рах по­на­вер­та­ло та­кi ку­чу­гу­ри, що страш­но ди­ви­тись; де­якi ха­ти зов­сiм по­за­но­си­ло, по­за­му­ро­ву­ва­ло. Мар'янiв­ка роз­ки­ну­лась на двох суг­ро­бах, по­се­ред кот­рих у до­ли­ну, мiж гус­ти­ми вер­ба­ми, ле­жав ста­вок. Те­пер теї до­ли­ни й не вид­но; не­ве­лич­кi гi­ляч­ки ви­со­чез­них верб, мов тир­ча­ки бур'яну, ви­зи­ра­ють з-пiд снi­гу, ву­ли­цi за­би­тi-за­ме­те­нi; по дво­рах врi­вень з ха­та­ми сто­ять стра­шен­нi снi­го­вi ба­би, i тiльки вi­тер куй­ов­дить їх гост­рi го­ло­ви. У При­ти­ки в дво­ри­щi, край­ньому вiд ца­ри­ни, - пов­нi хлiв­цi й по­вi­точ­ки снi­гу, кру­гом ха­ти, мов сто­ро­жiв, пос­та­но­ви­ло п'ять баб; з вер­хiв їх вi­тер рве й пе­ре­ки­дає снiг че­рез осе­лю; а на ди­ма­рi по­вик­ру­чу­ва­ло та­кi куд­ла­тi ба­ра­ни - i не пiз­на­ти, чи то людське жит­во, чи на­вер­ну­ло та­ку ку­чу­гу­ру снi­гу. На Ми­ко­ли пе­рес­та­ло би­ти, за­те ушк­ва­рив мо­роз - аж ки­пить, та вi­тер так i рве, так i не­се з зем­лi… Ще та­ко­го стра­шен­но хо­лод­но­го дня нiх­то не заз­нає!

Гал­ки на де­ре­вах за­мер­за­ли i, як шмат­ки льоду, па­да­ли до­до­лу; го­роб­цi по по­вiт­ках ко­лi­ли… У церк­вi, не див­ля­чись на та­ке свя­то, - не дзво­не­но, не слу­же­но: до неї до­би­ти­ся не мож­на!

На­род з са­мо­го ран­ку узяв­ся був за ло­па­ти, щоб про­гор­ну­ти хоч стеж­ку, та нi­чо­го не зро­бив­ши, ро­зiй­шов­ся по ха­тах… Ско­ти­на тре­тiй день не на­по­ва­на: гли­бо­ко во­до­пiй за­не­се­но, та й са­ма ско­ти­на у тяж­кiй не­во­лi; з ве­ли­кою си­лою до неї мож­на бу­ло доб­ра­ти­ся, щоб уки­ну­ти обе­ре­мок со­ло­ми… Вiв­цi, те­ля­та по­ча­ли ги­ну­ти… Ще та­ких два днi - i нi ще­ти­ни не зос­та­неться у се­лi! Справ­ди­ла­ся по­го­вiр­ка: "Вар­ва­ра пох­ва­литься, Са­ва пос­те­литься, а Ми­ко­ла скує!" Кинулась ран­ком Прiська вий­ти э ха­ти - нi­яким по­би­том две­рей вiд­чи­ни­ти! За­мiстъ сi­ней Пи­лип зро­бив ся­ку-та­ку при­мост­ку, об­ки­дав­ши зо­ко­ла гноєм. Те­пер у той за­хист на­вер­ну­ло пов­но снi­гу! А тут ще, як на те - все топ­ли­во вий­шло, при­вар­ку не ста­ло: нi­чим ви­то­пи­ти, нi з чо­го бор­щу зва­ри­ти. На ве­ли­ку си­лу Прiська з Хрис­тею од­хи­ли­ли две­рi, про­гор­та­ючи ру­ка­ми снiг; що не мож­на бу­ло ви­ки­да­ти над­вiр, ви­гор­та­ли у ха­ту. Снiг роз­та­вав; ка­лю­жi тек­ли пiд пiл, пiд пiч, пiд ла­ви; у ха­тi, як у льоху, ста­ло хо­лод­но, вог­ко… Сяк­так две­рi вiд­чи­ни­лись. По­ча­ли зно­ву ви­гор­та­ти снiг з ха­ти у сi­ни, з сi­ней - над­вiр. Обид­вi ухор­ка­лись, аж пiт прой­няв. За­хист очис­ти­ли вiд снi­гу й зак­ри­ли пле­те­ним за­сi­ком, що по­рож­нiй сто­яв у кут­ку. Те­пер же тре­ба до со­ло­ми якось до­би­тись: не си­дi­ти ж у не­топ­ле­нiй ха­тi!! Хрис­тя, мо­лод­ша, ки­ну­лась бу­ло - та й пiр­ну­ла з го­ло­вою в снi­гу. Прiська ста­ла ря­ту­ва­ти; пiд­няв­ся крик­гук… З су­сiд­нiх дво­рiв те ж са­ме чу­ло­ся: i там бу­ло не кра­ще. По­се­ред ули­цi хтось кри­чав, ла­яв­ся… хтось десь ре­го­тав­ся… I смiх, i ли­хо. На­си­лу Хрис­тя ви­лiз­ла з ку­чу­гу­ри, та зно­ву ки­ну­лась - i зно­ву зав'язла… - Нi, не так, - ка­же Прiська. - Возьмi­мо ноч­ви та ноч­ва­ми ви­но­си­мо! узя­ли ноч­ви. Кру­гом ха­ти був вiльний про­ход; по­мiж ба­ба­ми ще вид­нi­лись прос­вi­ти; у прос­вi­ти но­си­ли снiг, за­ки­да­ли їх. Не за­ба­ри­ла­ся снi­го­ва стi­на ви­рос­ти кру­гом ха­ти… На­си­лу до­би­ли­ся до со­ло­ми. Ря­ден з п'ять її утяг­ла Хрис­тя у ха­ту. Прiська зов­сiм ви­би­лась з си­ли, ле­жа­ла на по­лу та стог­на­ла… Топ­ли­ва до­бу­ли; тре­ба б у пог­рiб до­би­тись. Поп­ро­бу­ва­ла зно­ву Хрис­тя - нi, не сi­кай­ся!

- Та хай йо­му, то­му пог­ре­бо­вi! Ще тро­хи там зос­та­ло­ся бу­ря­кiв - зва­ри­мо борщ; пшо­но теж е - бу­де на ка­шу, - рi­ши­ла Прiська. - Що кар­топ­лi не­ма, то сiлькiсь уже! - I ди­мар за­нес­ло… Оце ли­хо!

- тiльки що ска­за­ла Хрис­тя, як з грю­ком цi­ла ко­пи­ця снi­гу по­су­ну­ла­ся на при­пi­чок. Хрис­тя мер­щiй ви­нес­ла йо­го у сi­ни. Дим по­чав клу­бо­та­тись над при­пiч­ком, шу­кав про­хо­ду; снi­гу ще ки­ну­ло З ди­ма­ря; це зра­зу сiп­ну­ло йо­го уго­ру… Сла­ва бо­гу!

Со­ло­ма за­па­ла­ла жар­ко­яс­но.

повії панас мирний